Найближчими вихідними на стадіонах  Бучанського району відбудуться стартові матчі дванадцятого за ліком  традиційного передсезонного турніру – Меморіалу видатних українських та радянських голкіперів Віктора Гавриловича Чанова та Віктора Вікторовича Чанова. Організатором змагання звично виступає ГО «Києво-Святошинська районна федерація футболу». На старт Меморіалу виходять вісімнадцять команд, які  на першому етапі   розподілені на три групи.  Шляхом повноцінного кругового змагання в групах визначаться вісім чвертьфіналістів, які отримають путівки до стадії «плей-офф». А далі – олімпійська система з вибуванням.  Матчі Меморіалу будуть проходити  на стадіонах району зі штучним покриттям: «Софіївський» в Софіївській Борщагівці,  «Центральний» у Вишневому, «Колос» в Шпитьках та інших. Серед учасників змагань – вищолігові колективи футбольної Київщини дворазовий переможець Меморіалу Чанових «Сокіл» (Михайлівка Рубежівка) та «Софія» (Софіївська Борщагівка), переможець першої ліги Київської області, минулорічний тріумфатор Меморіалу SC «Гатне», амбітні та зухвалі «Вишня» (Вишневе), «Білгород» (Білогородка), ЦСКА (Київ). Саме ці колективи фахівці відносять до фаворитів нашого турніру. До вашої уваги повний склад учасників:

Група А: «Колос» (Музичі), «Білгород» (Білогородка), «Софія-2» (Софіївська Борщагівка), «Гостинний Двір» (Вишневе), ФК «Вишневе», «Чайка-2»  (Петропавлівська Борщагівка)

Група В: ФК «Гореничі», «Факел» (Гостомель), «Вишня» (Вишневе), «Олімп» (Дмитрівка), «Софія» (Софіївська Борщагівка), «Альтіс» (Копилів)

Група С: SC «Гатне», «Прогрес» (Крюківщина),  «Сокіл» (Михайлівка Рубежівка), «Кімерка» (Гостомель), ЦСКА (Київ), «Ліневич Груп» (Ірпінь)

 

Ось повна програма матчів 1 туру, які відбудуться найближчими вихідними:

1 тур (19.02-20.02) Група А

Команда

Рахунок

Команда

Дата

Час

Місце проведення

1

Колос Музичі

 

Гостинний Двір Вишневе

19.02

14.00

Вишневе

2

Софія-2 Соф.Борщагівка

 

ФК Вишневе

19.02

16.00

Софіївський

3

Білгород Білогородка

 

Чайка-2 ПП Борщагівка

20.02

14.00

Софіївський

1 тур (19.02-20.02) Група В

Команда

Рахунок

Команда

Дата

Час

Місце проведення

4

ФК Гореничі

 

Олімп Дмитрівка

20.02

12.30

Шпитьки

5

Софія Соф.Борщагівка

 

Альтіс Копилів

20.02

16.00

Софіївський

6

Вишня Вишневе

 

Факел Гостомель

20.02

14.00

Вишневе

1 тур (19.02-20.02) Група С

Команда

Рахунок

Команда

Дата

Час

Місце проведення

7

Ліневич Груп Ірпінь

 

Сокіл Михайлівка Рубежівка

20.02

10.00

Шпитьки

8

SC Гатне

 

Кімерка Гостомель

20.02

15.00

Шпитьки

9

Прогрес Крюківщина

 

ЦСКА Київ

19.02

11.00

Вишневе

Майже в усіх матчах стартового дня, на перший погляд, непередбачуваний прогноз. Хіба що «Білгород», «Гатне» та «Сокіл» виглядають явними фаворитами. Але весняно-зимовий футбол здатен на сюрпризи в більшій мірі, ніж зазвичай. Цікаво буде подивитись на оновлені після міжсезоння колективи, особливо на ті, які ми ще не бачили в ділі після зимової паузи. Серед «цікавинок» старту виділимо принципові двобої «Софії» та «Альтіса», «Прогреса» та ЦСКА. До речі, останній матч, а також гра музичанського «Колоса» з «Гостинним Двором» заплановані на прямі трансляції на Ютуб – каналі КСРФФ. Слідкуйте за анонсами. Бажаємо всім учасникам Меморіалу яскравої гри, взаємоповаги та удачі! А головне – обійтися без прикрих травм…

Історична довідка.

Віктор Гаврилович Чанов (1923  - 2007) – відомий радянський футболіст та тренер, майстер спорту СРСР, засновник знаменитої воротарської династії Чанових (обидва сини – Вячеслав та Віктор стали відомими голкіперами). Народився в Луганській області. Перша команда – «Дзержинець» (Ворошиловград). Воював на фронтах другої світової війни. Після закінчення бойових дій потрапив у легендарну «команду лейтенантів» - ЦДКА (нинішній – ЦСКА), в якій під керівництвом відомого тренера Анатолія Тарасова став дворазовим чемпіоном СРСР та володарем кубка СРСР. В 1952 році після поразки радянської збірної на олімпіаді в Хельсінкі команда ЦДКА наказом Сталіна була розформована, і Віктор Чанов повернувся завдяки міністру вугільної промисловості Олександру Засядько до складу донецького «Шахтаря», в якому виступав до 1960 року та двічі визнавався кращим голкіпером Української РСР. Після закінчення ігрової кар’єри довгий час працював у футбольній школі донецького «Локомотива. Останні роки життя Віктора Гавриловича Чанова тісно пов’язані з нашим районом. Він проживав у місті Боярка, частенько приходив на матчі на шкільному стадіоні, де грав за клуб «Стара Боярка» його внук Вадим Чанов. Похований Віктор Гаврилович на боярському цвинтарі.

Віктор Вікторович Чанов (1959 – 2017) – видатний радянський та український футболіст та тренер, заслужений майстер спорту СРСР, віце-чемпіон Європи, володар кубка кубків УЄФА, триразовий чемпіон СРСР, п’ятиразовий володар кубка СРСР, чемпіон Ізраїлю, дворазовий володар кубка Ізраїлю, чемпіон Європи серед юнацьких та молодіжних команд, найкращий воротар СРСР 1986 року. Син Віктора Гавриловича Чанова. Народився в Донецьку в спортивній родині (мама Клавдія Іванівна – відома легкоатлетка). Витупав за донецький «Шахтар» (1978-1981), київське «Динамо» (1982-1990), «Маккабі» (Хайфа, Ізраїль) та «Биєй – Ієгуда» (Тель-Авів, Ізраїль), а також збірні СРСР, від юнацької до національної. За першу збірну провів 21 матч, в яких пропустив лише вісім голів. За свою ігрову кар’єру провів 192 офіційні поєдинки «на нуль», тобто без пропущених голів. Після закінчення ігрової кар’єри працював тренером в «ЦСКА – Борисфен» та «Динамо» (Київ), займався бізнесом. Був великим другом нашої федерації. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Переможці та фіналісти Меморіалу Чанових:

 2011 – «Чайка» (ПП Борщагівка) – «Сокіл» (Михайлівка Рубежівка) 4:0

 2012 – «Чабани» (Чабани) – «Вишневе» (Вишневе) 2:1

 2013 – «Сокіл» (Михайлівка Рубежівка) – «Чабани» (Чабани) 1:1, пен. 6:5

 2014 – «Джуніорс» (Шпитьки) – «Сокіл» (Михайлівка Рубежівка) 3:0

 2015 – «Джуніорс» (Шпитьки) – «Динамо Академія» (Київ) 2:1

 2016 – «Джуніорс» (Шпитьки) – «ПСВ Віннер» (Боярка) 2:1

 2017 – «Джуніорс» (Шпитьки) – «СК 179» (Київ) 3:0

 2018 - «Джуніорс» (Шпитьки) – «Зеніт» (Святопетрівське) 5:1

 2019 – «Джуніорс» (Шпитьки) – SC«Гатне» 1:0

 2020 - «Сокіл» (Михайлівка Рубежівка) – «Нива» (Бузова) 1:0

 2021 –  SC «Гатне» - «Нива» (Бузова) 5:2


Почесним гостем всіх фіналів Меморіалу Чанових є продовжувач воротарської династії Чанових Вадим Вікторович Чанов, який і сам багато років був голкіпером Києво – Святошинської ліги, захищаючи ворота ФК «Стара Боярка» та «Арсенал» (Буча):

-         Можливо, хтось не знає, що Віктор Гаврилович Чанов останні роки свого життя провів у місті Боярка, жив біля шкільного стадіону, де грала свої матчі «Стара Боярка», частенько приходив підтримати цю команду та спостерігав за грою свого онука Вадима Чанова…

-         Саме так і було. Якщо говорити за мого дідуся та бабусю, це була дружна спортивна родина. Клавдія Іванівна Чанова була відомою легкоатлеткою, входила в олімпійську збірну СРСР. Спортивні досягнення дідуся ви вже представили. За великою мірою те, що я пішов у футбол, - це був їх вплив. Навіть мій тато так не вплинув на мій вибір, як вони. Саме дідусь з бабусею хотіли, щоб я займався футболом і врешті свого досягли. Так, Віктор Гаврилович просто «хворів» футболом, до останніх днів свого життя він не пропускав жодної футбольної трансляції, для нього в футболі не було таємниць, він знав склади всіх команд, був гарним спеціалістом, тому його поради були дуже важливими для мене, особливо ті, які стосувалися воротарської позиції. По життю дідусь був дуже веселим, оптимістичним, добрим, ніколи  ні на кого не тримав зла, не ображався. Ніхто не чув, щоб він на когось лаявся, був спокійною, врівноваженою людиною. Відчувалась в ньому певна монументальність, великий досвід та впевненість в собі.

-         Але й після закінчення ігрової кар’єри життя вашого дідуся було пов’язане з футболом?

-         Так, він тренував донецький «Локомотив». Був і головним тренером, і асистентом тренера, і тренером воротарів. Все своє свідоме життя він не мислив без футболу. Без перебільшення його можна назвати людиною футболу.

-         Розповідав він вам про своїх учнів, хто з них добився найбільшого успіху? А найголовніше, саме вплив вашого дідуся надав поштовху в подальшій футбольній кар’єрі вашого тата та дядька - знаменитих голкіперів Віктора та В’ячеслава Чанових?

-         Так, дідусь, звичайно, мав вирішальний вплив на їх становлення, як воротарів. Якщо чесно, я не особливо багато знаю про інших його учнів. Чув, що він виховав багато достойних особистостей, в тому числі, і в «Шахтарі». Серед них – легенди клубу Віктор Зв’ягінцев та Юрій Дегтярьов. Вони всі пройшли школу дідуся, але сам Віктор Гаврилович був надзвичайно скромною людиною і ніколи не вихвалявся своїми успіхами. Незважаючи на свій статус, він завжди говорив: «Чого б ти не досяг в спорті, які вершини не здолав, завжди веди себе з людьми однаково рівно». І завжди важливо залишатися людиною, в яких би висотах ти не літав. Це було його життєве кредо. Він був дуже добрим, чуйним і ніколи в житті нікому не зробив зла. Мій тато починав взагалі нападником. В юнацькі роки він був фанатом Анатолія Бишовця – знаменитого форварда київського «Динамо» та збірної СРСР. Хотів бути схожим на нього, тож в дитячо-юнацькій школі «Шахтаря» починав саме на позиції нападника. І одного разу вийшло так, що на гру не прийшли обидва воротарі, треба було комусь ставати у ворота, і тато виручив, сказав, що, давайте, я стану. Так і став на довгі роки… З тих пір він ніколи не міняв свою позицію на посту номер один. Тренер тата в дитячо-юнацькій школі, якого ще й я застав (тренувався у нього), Петро Андрійович Пономаренко (уродженець Харкова, відомий український нападник «Шахтаря» 50-х років минулого століття, знаменитий дитячий тренер ДЮСШ «Шахтар» - прим.автора) , на жаль, вже покійний,бачив можливості гравців з першого погляду, хто де може грати, на якій позиції, і от він, коли тато відіграв ту гру, сказав моєму дідусю (вони були практично ровесники, між собою спілкувалися на «ти»): «Вітя, у нього є всі задатки воротаря, я тобі раджу, щоб він грав на цій позиції. Захоче потім повернутися в напад, повернемо, але нехай спробує пограти воротарем.  Нехай поки постоїть у воротах…»

-         В донецькому «Шахтарі» завжди була прекрасна воротарська школа, глибокі традиції цього ремесла. Ми вже згадували Юрія Дегтярьова, який став найкращим голкіпером СРСР (1977 рік). І ось голкіпера такого рівня (!) ваш тато витіснив з основного складу. Навіть дивно, як молодий, недосвідчений хлопчина виграв конкуренцію у такого маститого воротаря?

-         От якраз цю історію я знаю добре! Перший раз тато вийшов в основному складі гірників у сімнадцять років, здається це була гра проти московського «Динамо». Точно знаю, що в складі суперників був форвард Валерій Газзаєв. (Якщо бути точним, то в 1978 році, коли Віктор Чанов – молодший дебютував у складі «Шахтаря», Газзаєв грав за московський «Локомотив» - прим.автора). Тато розповідав: «Мені сімнадцять років, виходжу – стадіон вирує! А в мене колінця трусяться, мандраж… не знаю, чого чекати». А основний голкіпер Дегтярьов тоді не зміг зіграти через защемлення шийного хребця в літаку після якоїсь складної гри. І ось він не наважився вийти на наступну гру. Довелося виходити татові: «Перший доторк до м’яча – вдало, другий раз торкнувся м’яча – вдало, а третій раз пішов на вихід і зіштовхнувся з нападником суперника Газзаєвим. Той вже тоді був досвідченим гравцем (на п’ять років старший за Віктора). Намагався на мене вплинути:«Ну, ти, молодий, тихіше будь, ти що, не бачиш, куди летиш»… А тато йому: «Пробачте…». Захисник гірників, бувалий у бувальцях, авторитетний Віктор Зв’ягінцев («Зв’яга»), почувши це, пробігаючи мимо, сказав татові: «Яке пробачте? Це вища ліга – тут у паспорти вже не дивляться…» Ось так тато зрозумів, що таке матчі на найвищому рівні, ця фраза досвідченого партнера по команді вселила в нього впевненість, і вже в наступному ігровому моменті під час аналогічного стику з Газзаєвим, коли той намагався про щось розказати, тато йому сказав: «Оце бачиш,  воротарський майданчик– якщо ти сюди заходиш, я тебе тут «вбиваю», зрозумів?»

-         Ось так на футбольному полі інколи потрібно демонструвати характер, тому що в іншому разі затопчуть, заштовхають… конкуренція просто шалена! Обидві команди хочуть перемогти будь-якими засобами!

-         І ось в продовження теми про Дегтярьова – летять гірники після матчу назад в Донецьк, і Юрій каже: «Здається, шия мене вже не турбує, відпустило…», а Віталій Старухін, знаменитий форвард, якого в команді ласкаво називали «Бабуся», йому відповідає, натякаючи на хорошу гру молодого Віктора Чанова: «Та ні, Юра, в тебе шию, напевно, тепер надовго замкнуло…»

-         Зараз в «Ю-тубі» можна побачити  знаменитий матч київського «Динамо» з мадридським «Атлетико» в фіналі кубка кубків 1986 року . В воротах суперника стояв чемпіон світу 1978 року аргентинський голкіпер Убальдо Філльол, а в воротах «Динамо» грав ваш тато. Аргентинцю забили три голи, а Віктор Чанов відстояв на «нуль». Розповідав він вам про цей матч?

-         Потім ми неодноразово разом дивилися запис того матчу. Більше всього тоді запам’яталися його слова, що тоді наші люди грали за свою країну, в той час як західні футболісти  мали непогані контракти і ставилися до таких матчів, як до звичайної роботи. Адже коли вони вже після фінального свистка йшли до роздягальні, то перемовилися кількома словами з Філльолом, і той запитав (тато часто розповідав цю історію): «Віктор, якщо не секрет, скільки ви отримаєте за цю перемогу?» - «400 долларів…» - «Чотириста тисяч?» - «Ні, 400…» - «Сорок тисяч?» - «Та ні, 400 (!!!)» - «Чотири тисячі?» - «Ні, ні, 400 долларів!» - «І ви за 400 доларів ось таке зробили з нами на полі, я не вірю!».

-         Виходить, що міжнародна кар’єра (мова про національну збірну) вашого тата залишилася трохи незавершеною. Так, були титули (віце-чемпіон Європи, чемпіон Європи серед молодіжних команд, чемпіон Європи серед юнаків), але  в трьох фінальних частинах чемпіонатів світу (1982 в Іспанії, 1986 в Мексиці, 1990 в Італії) зіграв лише в одному матчі?

-         Я так не вважаю. В той час вже потрапити в збірну СРСР була велика честь, значне досягнення. Конкуренція була величезна, і коли ти зіграв за збірну, це вже можна було вважати, що міжнародна кар’єра вдалася. Тато ніколи не жалкував з цього приводу, ніколи не говорив, що за збірну не дограв чи мав би зіграти більше. Вважав, що зробив все, що міг, і ні про що не шкодував. Отримати звання «заслуженого майстра спорту СРСР» дорогого коштує. Зараз я навіть не знаю, що треба виграти, щоб зрівнятися з таким званням тих часів.

-         Ви якось мені розповідали, що ваш тато був у дружніх стосунках з одним британським нападником і навіть був у нього в гостях…

-         Так, мова йде про Іана Раша, він валлієць, грав за «Ліверпуль». Володар «Золотої бутси», кращий бомбардир чемпіонату Англії. Познайомилися вони  на полі, коли «Динамо» грало в одному з виставочних турнірів в Англії. Команди з «туманного Альбіону» на той час сповідували досить жорсткий, контактний футбол. Тато розповідав, що грав на виході, і Раш врізався в нього на повному ходу та вдарив ліктем в обличчя. За його словами, «було таке враження, що мені сковорідкою по губах дали». В перший момент навіть не зрозумів, що відбулося. Повертаюсь – стоїть Раш і показує мені палець вверх, мовляв «все о”кей». І через деякий час йшла діагональна передача, і нападник «Ліверпуля» довгоногий вусань Раш вбігав в карний майданчик і дивився на політ м’яча. Тато розповідав: «Я на досвіді, знаю, що мокрий газон, м’яч зараз об нього вдариться, прискорить свій політ і я спокійно заволодію ним. Виходжу, забираю м’яча в руки, роблю крок в бік і виставляю лікоть. В межах правил. Раш не встиг загальмувати і вдарився об мій лікоть бровою. Йому наклали 14 швів»… Ось таке буває після зіткнення з «залізним» Чановим. «Після матчу, - розповідав тато, - відпочиваю в номері. Стукіт в двері. Відкриваю, стоїть ІанРаш з ящиком пива, і каже: «Вік, соррі…». Звичайно, запросив його зайти, і ось так ми познайомились. Він визнав свою помилку».

-         Ось, до речі, цікава тема – виступи вашого тата в Ізраїлі. Після розпаду СРСР багато радянських гравців поїхало грати за кордон. Віктор Чанов виступав за «Маккабі» (Хайфа) – три сезони і «Бієй Ієгуда» (ТельАвів) – один сезон. Цей ізраїльський період його кар’єри ви жили разом з ним? Розкажіть про ваші враження від країни, їх звичаїв, атмосфери? Я чув, що вашого тата там на руках носили…

-         Так, без перебільшення так і було. Коли він приїхав, то в перший же рік «Маккабі» (Хайфа) виграли і кубок, і чемпіонат. І це все багато в чому завдяки воротарській майстерності Віктора Чанова. Він зробив дуже багато «сейвів», адже в чемпіонаті Ізраїля захисники не грають так жорстко і щільно, як у нас. Витягнув команду на собі, і був навіть такий парадокс, вперше в історії країни, що іноземець, спортсмен Віктор Чанов за людською славою шляхом опитування переміг навіть самого прем’єр-міністра Ізраїлю (!) Іцхака Рабіна. Той навіть приїзджав на матч «Маккабі» познайомитися з людиною, яка обійшла його по популярності. А взагалі країна Ізраїль дуже цікава. Можна розповідати про неї годинами, тому що це мультинаціональна країна з різноманітними звичаями. Здається, в ній є всі народи світу. Там я зрозумів різницю між нашими євреями і жителями Ізраїлю. Місцеві себе називають іудеями. Це добрі, чуйні люди, готові завжди допомогти, і навіть в думках не уявляють, як це обманути, обдурити. Вони дуже привітні, якщо запрошують в гості, то зустрічають як дорогих гостей. Стіл ломиться від наїдків та частувань. Звичайно, там є свої кліматичні особливості, напружена політична обстановка. Війна з арабами у них там перманентна, не припиняється ні на секунду, тому вони звикли жити в такому режимі, навіть без особливого страху. Хоча в усіх великих містах є арабські квартали, араби тримають дорогі ресторани, мають бізнес, і якось це все там уживається.

-         Ваш тато багато років особисто був присутнім на нашому турнірі – меморіалі Віктора Гавриловича Чанова, допомагав у його проведенні. Ось уже кілька років він, на жаль, не з нами. Наша федерація прийняла рішення перейменувати традиційний передсезонний турнір в меморіал Чанових в пам'ять про двох знаменитих воротарів - Віктора Гавриловича та Віктора Вікторовича Чанових. Це вже дванадцятий  за ліком турнір. Як ви вважаєте, що потрібно зробити для того, щоб він став кращим, яке ваше бачення майбутніх турнірів?

-         Можливо, варто більше популяризувати турнір, підключати пресу, телебачення, зробити його міжрайонним, виходити за межі Бучанського району, запрошувати команди з інших регіонів.

-        Нещодавно меморіал Чанових офіційно включений в план заходів Київської обласної асоціації футболу, тобто набув статусу обласного турніру. Це крок вперед, тож сподіваємося, що з наступного року в турнірі будуть брати участь команди з інших районів. Вадиме, як ви вважаєте, потрібно виводити ці змагання на всеукраїнський рівень?

-         Думаю, так. Це треба робити обов’язково, адже футбол – дуже популярний вид спорту, і я впевнений, що в різних куточках України знайдуться бажаючі зіграти в меморіалі. Дякую організаторам за їх зусилля по збереженню пам’яті про воротарську династію Чанових.

Час летить дуже швидко. 8 лютого виповнилося 5 років з дня смерті видатного голкіпера Віктора Вікторовича Чанова. Але пам’ять про знаменитого спортсмена живе в наших серцях. До вашої уваги архівне інтерв’ю з Віктором Чановим, яке він свого часу дав клубному сайту «Динамо» (Київ).   

У більшості шанувальників футболу прізвище Чанов асоціюється зі словом «воротар». Династія воротарів високого класу: Віктор Чанов, який виступав у післявоєнні роки за московський ЦСКА, його сини В'ячеслав Чанов, відомий за іграми за донецький «Шахтар», московські ЦСКА й «Торпедо», та Віктор Чанов – знаменитий голкіпер київського «Динамо» та збірної СРСР 80-х років. Напередодні 20-річчя перемоги «Динамо» в Кубку Кубків 1986 року молодший із Чанових-воротарів згадує той час.

- Вікторе Вікторовичу, до «Динамо» ви перейшли в 1982 році з донецького «Шахтаря». Це було підвищення у класі?

- До переходу в Київ я кілька сезонів був основним воротарем «Шахтаря» та була зацікавленість збоку інших клубів. До «Динамо» мене звали протягом п'яти років, але з переходом тягнув – для себе сказав, що буду грати лише в основному складі, а в «Динамо» мені це ніхто не міг гарантувати. Паралельно отримав запрошення від московських «Спартака» та «Торпедо». Саме з «Шахтаря» мене почали залучати до збірної СРСР, а після матчу з Чехословаччиною в Братиславі мене запросив до себе до готельного номеру сам Лобановський. На той час я вже був морально готовий перейти до іншого клубу, а на пропозицію Валерія Васильовича відповів дипломатично: «Я подумаю». Мені дійсно хотілося порадитися з сім'єю. Зробивши кілька кроків до виходу, почув фразу, що стала згодом знаменитою: «Ну що, у тебе час закінчився». Я погодився. З розумінням до цього поставилися в Донецьку, не чинячи жодних перешкод.

- А як щодо місця в основному складі? Лобановський його вам гарантувати не міг?

- Я розповів тренеру про свої побоювання, але й тут Лобановський знайшов свої аргументи: «Якщо я тебе запрошую, значить, бачу в команді». Так воно й було. Я практично без проблем вписався в колектив, із багатьма хлопцями був знайомий за виступами за збірну. Почав потрапляти до основного складу, без проблем прийнявши пропоновані вимоги та навантаження, які не можна було порівняти з донецькими. Відчув більш професійне ставлення до футболу в Києві. Місце у воротах ми ділили тоді з Михайлом Михайловим. Хоча змагалися лише на футбольному полі, а у звичайному житті у нас склалися дружні стосунки. У нас була здорова конкуренція: чогось я вчився у нього, чогось – він у мене. Окремого тренера воротарів у штаті команди тоді не було. Другий тренер, а це був Анатолій Пузач, більше уваги приділяв роботі з нами, давав на тренуваннях спеціальні вправи. Йому це добре вдавалося.

- Переможний склад не змінюють – говорить відома футбольна приказка. Як сталося, що після повністю пропущеного вами й переможного для «Динамо» 1985 року Лобановський уже в першому матчі наступного сезону довірив вам місце у складі?

- Мені це було важко зрозуміти. Михайло Михайлов доволі непогано відіграв попередній рік, у той час як я заліковував переламану руку. Деякі люди навіть радили «зав'язати» з футболом. Розуміючи ситуацію, в один момент захотів попросити Лобановського відпустити мене назад до Донецька. Але, незважаючи на всі проблеми, по повній програмі відпрацював усі зимові збори й абсолютно несподівано на установці перед першим матчем почув у стартовому складі своє прізвище. В ту мить навіть подумав, що Валерій Васильович помилився. Пізніше хлопці по команді дали мені прізвисько Фенікс, який зумів відродитися після важких випробувань долі.

- Хвилювалися сильно?

- Щоб відчути в собі впевненість, знадобилося хвилин двадцять у матчі Кубка Кубків із «Рапідом». Усі наші суперники чудово знали, що з перших хвилин «Динамо» всією потужністю налетить на них, намагаючись забезпечити гольовий доробок. Зазвичай до середини першого тайму ми забивали три м'ячі й надалі догравали матч у своє задоволення. Мені з такими гравцями було дуже комфортно у воротах. А таких захисників, як Безсонов, Кузнtцов, Дем'яненко, Балтача, потрібно було ще пошукати!

- За якими критеріями Лобановський підбирав футболістів до своєї команди?

- Кожен із гравців повинен був мати сильний характером. Йому подобалися люди, які не бояться труднощів, які вміють ставити цілі та досягати їх. Футбольні якості перераховувати можна довго. Перш за все цінував у польового гравця універсальність, бачення поля, бойовитість.

- В який момент виступів у Кубку Кубків перед командою поставили завдання перемогти?

- Безпосередньо цілі команди не обговорювалися. В «Динамо» у всіх турнірах звикли ставити одне завдання – лише перемога. Тій команді було все одно, кого обігрувати – хоч «Нефтчі», хоч «Атлетико». Впевненість прийшла після матчів із австрійським «Рапідом». Ми зрозуміли, що гідні перемоги в турнірі, й вирішили довести справу до кінця. У 1986 році на кожного з гравців «Динамо» випало величезне навантаження. При цьому жоден із матчів не можу назвати прохідним. Накопичена втома, фізична та психологічна, позначилася роком пізніше. Всі були налаштовані на повторення єврокубкового успіху, але пройти у півфіналі «Порту» нам не судилося. Особисто для мене ігри з португальцями були одними з найбільш невдалих у кар'єрі.

- Як і десять років тому, розвинути успіх команді Лобановського не вдалося...

- Мені складно говорити про зв'язок між поколіннями. У 80-ті роки у «Динамо» був кістяк, навколо якого будувалася гра. Багато хлопців, які разом зі мною прийшли до команди, залишили її наприкінці 80-х, коли союзний чемпіонат уже був близький до розпаду, коли з'явилася можливість поїхати грати за кордон. Період розквіту тієї команди припав на перемогу в Кубку Кубків, виступ збірної на Кубку світу в Мексиці. Ця рана ниє й за двадцять років. Як на мене, ми мали ставати чемпіонами світу. Після ігор у групі саме до цієї думки сходилися фахівці. Гадаю, що нас просто злякалися й вирішили зупинити в 1/8 фіналу.

- У Мексиці й двома роками пізніше на Євро-1988 ви були дублером Ріната Дасаєва. Чи було бажання взагалі не приїжджати до збірної?

- Так питання перед собою не ставив. До збірної СРСР викликали найкращих футболістів величезної країни. А щодо конкуренції між мною та Рінатом... Вибір складу завжди за тренером. Ми же з Дасаєвим були й залишаємося у дружніх стосунках, нам ділити немає чого. Хоча й зараз вважаю: якби я грав за «Спартак», місце у воротах збірної було б за мною.

- Чому воротар такого рівня вирішив продовжити кар'єру в Ізраїлі? Невже серйозніших пропозицій не надходило?

- Найцікавіше, вперше зарубіжні клуби на мене звернули увагу в 1983 році. Президент «Глазго Рейнджерс» хотів бачити у своїй команді. Трьома роками пізніше звали до одного з американських клубів. Зараз не кожен зрозуміє логіку в моїх діях, але тоді про зміну країни навіть думати було заборонено. Коли я підписав контракт із «Маккабі» з Хайфи, надійшла пропозиція від кількох іменитих клубів, у тому числі й від «Манчестер Юнайтед». Не запросивши мене, вони придбали Пітера Шмайхеля. Я же про свій вибір анітрохи не шкодую. За роки, проведені в Ізраїлі, виграв два чемпіонські титули та два національні кубки.

Відеогалерея


Спец

АФСК Київ 5-2 МФК Первомайськ

ФК ЦСКА (КиЇв) 0:1 ФК Динамо (Вишневе)

СК Прогрес 1 0 ФК Гостинний Двір

 

Фотогалерея


Контакти


м. Київ пр. Перемоги 126, каб. № 9.

тел.(факс) (044) 284-24-25

E-mail: ksrff@ukr.net

пн - 10:00 - 13:00

ср - 17:00 - 19:00

пт - 17:00 - 19:00


Голова КСРФФ:

Чалий Валерій Іванович

050-161-04-47


Заступник голови:

Карабкін Ярослав Станіславович

063-323-41-94


Секретар:

Карабкіна Каріна Вадимівна

093-209-30-81