Його називають символом футбольної Боярки. Його невловимі рухи з м’ячем притягували погляди, самобутні фінти зводили з розуму захисників, елегантні паси ставали легендарними, а нестандартні удари часто призводили до вирішальних голів. Всі, хто бачив його гру, казали, що у нього талант від Бога. Але чи був він при цьому улюбленцем долі? Сьогодні одному з кращих футболістів Києво-Святошинського району «всіх часів і народів» Богдану Сліпку виповнюється сорок років. Футбольна спільнота пристоличного регіону вітає ювіляра зі знаковою датою і щиро бажає йому яскравих перемог в житті і на полі, міцного здоров’я і сімейного благополуччя, удачі і гармонії у всіх справах! Нехай мрії здійснюються, а плани втілюються в реальність!

 


Біографічна довідка.

Богдан Володимирович Сліпко (народився 18 червня 1979 року в Боярці) – відомий український футболіст, легенда Києво-Святошинського футболу, півзахисник атакувального плану. Ігрове прізвисько – «Ферзь». Нині – займається будівельним бізнесом. Вихованець футбольної школи «Динамо» (Київ). Перший тренер – Євген Снітко. Ігрова кар’єра: ДЮФШ «Динамо» Київ (1987-1994), РВУФК Київ (1994 – 1997), «Борисфен» Бориспіль (1997-1999), ФК «Стара Боярка» (1998-1999), ФК «Боярка» (1999-2013, з перервами), «Ергопак – Еліт» Боярка (2003-2004), «Нептун» Забір’я  (2006-2007), ФК «Бобриця» (2009), «Ветеран» Боярка (2014-2019, з перервами). Кращий футболіст Києво-Святошинського району 2004 року. Кращий півзахисник Київської області 2003 року. Кращий бомбардир Києво-Святошинської ліги 2007 року. Чемпіон Києво-Святошинського району 2003 року. Володар кубка району (2002, 2006,2007). Володар кубка Київської області (2003). Володар суперкубка Київської області (2003). Бронзовий призер чемпіонату Київської області (2003). Неодноразовий призер та переможець чемпіонату Києво-Святошинського району в різних лігах. Чемпіон Київської області з футзалу (2008). Семиразовий чемпіон Києво-Святошинського району з футзалу. Нині – учасник районних змагань з футболу серед ветеранів. Про закінчення ігрової кар’єри офіційно не оголошував.


-        Богдане, вітаємо тебе з днем народження! В футбольних колах нашого  району тебе давно вважають культовою особистістю. Оглядаючись назад, є таке відчуття, що ти – легенда?

-        Мені не варто давати собі оцінку, як футболісту, але якщо люди кажуть, то, напевно, їм видніше. Скажу відверто – у великому футболі я себе не реалізував, про що дуже жалкую. Але на рівні районного та обласного футболу все ж таки дечого досяг. І я радий, що мій ігровий стиль подобався шанувальникам «народної гри».

-        Твоїй манері гри була притаманна певна магія. Інколи виглядало неймовірним, як тобі  вдавалося на маленькому клаптику поля, практично на «носовій хустинці», крутнути кількох оборонців і видати ідеальний пас партнеру за своєю спиною, якого ти фізично не міг бачити…

-        Бог подарував мені талант, і це не високі слова. Цьому навчитися неможливо. Це або є від народження, або немає – і жодними тренуваннями цьому не навчишся. Багато чого на полі я робив інтуїтивно, діяв нестандартно, інколи допомагала «чуйка», як кажуть футболісти. Це означає опинитися в тому місці, де через секунду опиниться м’яч. Але в цілому розвинути той талант я не зміг, бо завадили жорсткі травми, які врешті поставили хрест на моїй серйозній кар’єрі.

-        Так, футбол – це важке ремесло або жорстока творчість, кому як подобається. Скільки юних геніїв передчасно сходило з великого шляху через проблеми зі здоровям, скількох «Марадон» і «Мессі» так і не пізнав світ…

-        Першої важкої травми я зазнав у 19-річному віці. До речі, на стадіоні першої школи в Боярці, де грав з друзями, порушуючи заборони свого клубу (на той час я був ще пов'язаний з «Борисфеном»). Розірвав бічні зв’язки коліна, півроку не грав у футбол. Та травма й вирішила мою футбольну долю. Після неї я вже не міг грати в повну силу, а проблеми з колінами стали хронічними. Загалом я чотири рази лягав під ніж хірурга, в основному через проблеми з колінами. І меніски вирізали, і осколки чистили…

-        Сумна тема. Але давай повернемось до витоків. Звідки зявилася у боярського хлопчика Богдана футбольна мрія?

-         Напевно, як і у всіх моїх однолітків того часу – з київського «Динамо»  Валерія Лобановського в свій зоряний час 1986 року. Пам’ятаю, мій тато Володимир Федорович був пристрасним вболівальником того легендарного колективу. І мене заохотив. Мені дуже подобалися тогочасні київські гравці Леонід Буряк, Олег Блохін, але особливо запала в душу неймовірна гра справжнього чарівника м’яча Олександра Заварова. Саме тато помітив у мені якісь задатки і повіз на перегляд в динамівську школу на Нивках. І мене відібрали. На все життя запам’ятав другу половину восьмидесятих. Тоді трапився не тільки Чорнобиль, але й поступовий занепад великого радянського футболу, а разом з ним – і того зіркового колективу київського «Динамо». Я спостерігав за своїми кумирами практично зблизька, адже був серед тих хлопчиків, які подавали м’ячі на Республіканському стадіоні на офіційних матчах.

-        Ти згадав вітчизняних зірок футболу, які були твоїми кумирами. А хто викликав твоє захоплення серед світових майстрів «шкіряного м’яча»?

-        Звичайно, маленький і кругленький «крутій», але в той же час – великий і неперевершений Дієго Марадона. Пізніше захоплювався Зінедіном Зіданом та Ліонелем Мессі. Цих геніальних гравців я бачив лише за футбольними трансляціями. А от «божественного хвостика» Роберто Баджо і його гру бачив на стадіоні і  подавав м’ячі його команді «Фіорентина».

-        До речі, якби мене запитали з ким із великих можна порівняти твою гру, я б вказав би саме на «маленького Будду». Тобі так не здається?

-        Так, на мій погляд, дуже влучне порівняння, яке мені надзвичайно приємне. Я завжди був прихильником  та апологетом  великого італійця. І намагався бути на нього схожим. На своєму рівні, звичайно.

-        Повернемося до динамівської школи. Важко було тягнути цю лямку?

-        Нелегко. Конкуренція була позамежною. На тренування з Боярки на Нивки їздив сам, часто  - електричкою. Паралельно з навчанням в школі. Навантаження серйозні. Але любов до футболу все переважила. Вісім років я займався в «Динамо». Спочатку моїм тренером був Євген Снітко, вже, на жаль, покійний. Потім – чемпіон СРСР – 1972 року В’ячеслав Семенов. До речі, разом зі мною займався ще один хлопець з Боярки Ігор Пузаков, який досі грає в нашому районі за боярський «Ветеран», і син знаменитого Сергія Балтачі – теж Сергій.

-        Як ти опинився в команді РВУФК?

-        Не завжди вдавалося пробитися в основний склад команди «Динамо» свого віку, і ось на одному з дитячо-юнацьких турнірів, пам’ятаю, що в Севастополі, мені надійшла пропозиція від республіканського вищого училища фізичної культури (РВУФК), куди мене запросив тренер Віктор Горбач. В 1994 році я залишив «Динамо» і перейшов у нову команду. В цьому колективі я мав постійне місце в основному складі, і ми багато чого досягли, зокрема, вигравали кубок Київської області, були призерами першості України та Київщини. До речі, за команду РВУФК мого віку в той час грали такі відомі футболісти, як Анатолій Тимощук та Роман Пахолюк.

-        Чи був у тебе шанс стати професійним футболістом, зробити кар’єру у великому футболі?

-        Так, був. Після РВУФК мене запросив бориспільський «Борисфен», який на той час мав амбітні плани щодо сходження на всеукраїнську арену. Це було в 1997 році, коли з бориспольцями працював відомий український фахівець, колишній гравець луганської «Зорі» та московського ЦСКА Сергій Морозов. При мені «Борисфен» грав у другій лізі українського чемпіонату. Але важка травма, про яку я вже розповідав, поставила хрест на моїй можливій кар’єрі у великому футболі. Професійний спорт мене втратив, зате наша Києво-Святошинська ліга знайшла.

-        Саме в той час з появою футбольної федерації відродився районний футбольний чемпіонат, активним учасником якого ти став з перших років його існування…

-        У нас була дуже сильна команда, в якій підібрався дружний та злагоджений колектив. Легендарна ФК «Боярка», об’єднана авторитетним спортивним організатором Сергієм Паськом, на початку 2000-тисячних була «законодавцем мод» в районному футболі поряд з командами Вишневого та Білогородки. З 18 років я постійно грав у її складі поряд з більш досвідченими Володимиром Смовжом, Сергієм Бабуріним та іншими знаними виконавцями. Довгий час носив капітанську пов’язку, яку мені передав Володя Смовж (царство йому небесне…). Конкуренція в районі була дуже серйозною, але нам вдалося стати чемпіонами та володарями кубка Києво-Святошинської ліги. Пам’ятаю, яка була конкуренція за звання найкращого футболіста району. В рік нашого тріумфу в чемпіонаті цей приз дістався заслуженому ветерану з Вишневого Юрію Миколаєнку, але мені пообіцяли, що якщо зіграю добре ще один сезон, то наступного року точно виграю це звання.

-        І ти довів усім, чого вартий в наступному році…

-        Так, тоді завдяки незабутньому меценату Андрію Плаксицькому на базі ФК «Боярка» була створена команда «Ергопак – Еліт», яка добряче «пошуміла» в обласних змаганнях. Ми увірвалися свіжим вихором в еліту футбольної Київщини, здобувши «бронзу» в чемпіонаті  та вигравши два фінали – на кубок та суперкубок області. А мені вдалося забити дуже важливі м’ячі – в фіналі кубка ударом з центру поля та «дубль» в матчі за суперкубок. Той рік, напевно, був найкращим в моїй кар’єрі, бо разом з командними досягненнями здобув і індивідуальне визнання – став кращим півзахисником Київської області та найкращим гравцем Києво-Святошинського району!

-        Цікаве питання – як відомо, тебе знають у футбольних колах за прізвиськом «Ферзь». Звідки це пішло?

-        З дворового футболу. Зі стадіону першої боярської школи, де кожний вечір грала команда «хуліганів» зі Старої Боярки. Старші хлопці, такі як Володя Глушков, Андрій Пашко, Костя Лахтадир, «приклеїли» мені це прізвисько. Напевно, тому, що «Ферзь» - центрова фігура на шахівниці, а можливо, через те, що я завжди у тих дворових баталіях грав надто егоїстично на футбольному полі. Я вважаю, що досить влучно мене охрестили…

-        За боярську команду ти грав дуже довго, але з перервами. Чому?

-        Як правило, це було пов’язано з Сергієм Паськом. Коли цього тренера запрошували в інші команди, я переходив разом з ним. Кожна з цих команд залишила слід в моєму серці. З забірським «Нептуном» я виграв два кубки району. З ФК «Бобриця» виходив у фінал кубкового турніру та переміг в районних змаганнях першої ліги. А наприкінці своєї активної кар’єри виступав за пропозицією Володимира Олійника в команді «Ветеран», з якою завоював срібні нагороди першої районної ліги.

-        Але офіційно про завершення ігрової кар’єри ти не оголошував?

-        Так, дійсно, в минулому році навіть взяв участь в змаганнях ветеранів на першість Києво-Святошинського району за боярську команду, і ми непогано виступили – завоювали «срібло», поступившись лише потужній «Софії». Але, на жаль, цього року навряд чи вдасться зіграти, бо вже в липні місяці доведеться знову робити планове хірургічне втручання на коліні. Проте, оптимізму не втрачаю, і після відновлення збираюся ще «поганяти куряву» на районних полях…

-        А як щодо тренерської кар’єри? Не маєш таких намірів?

-        Ні, бути тренером – це не моє. Не відчуваю в собі такого бажання. Мені цікавіше займатися бізнесом. Маю свою будівельну справу, і наче щось виходить.

-        А футбольна мрія є?

-        Останнім часом багато думаю про відродження ФК «Боярка». Поки що в формі ветеранської команди. Ми з колишніми партнерами з того легендарного складу часто збираємося разом, спілкуємося, згадуємо минуле. Було б здорово повернути цей славетний бренд на терени районного футболу.

-        Скоро наша федерація буде святкувати своє двадцятиріччя. Якщо я запропоную тобі назвати п’ятірку легендарних особистостей нашого районного футболу, кого б ти назвав?

-        Без образ від колишніх партнерів по інших клубах, але я візьму лише виконавців з ФК «Боярка», бо вважаю саме цей клуб своїм. Це Віктор Гайдюченко, Ігор Рибіннік, брати Бабуріни – Сергій та Олександр, Василь Приймак, Юрій Маципура та тренер Сергій Пасько. Я б хотів поздоровити з наступаючим ювілеєм нашу рідну федерацію, всіх, хто був причетний до її становлення та розвитку. Наш чемпіонат, наш футбол заслуговує на найкращі епітети. За ці 20 років КСРФФ стала просто «монстром» (в хорошому розумінні цього слова) аматорського футболу. З нас всі беруть приклад, ми на слуху в області та в Україні. Це серйозне визнання, яке ми здобули за ці роки.

-        А з ким із суперників було найважче грати?

-        На слуху завжди було наше протистояння з Вишневим. Це було так зване районне класичне «дербі». Та «банда» була зібрана з дуже майстерних виконавців, але вони були сильні, передусім, командною грою. А якщо брати в індивідуальному плані, то мені найважче було грати проти захисника ФК «Білгород» Сергія Петровського. Його манера гри в захисті була надзвичайно незручною для мене. Куди б я не зміщався на полі – чи то в центр, чи на фланг, він завжди мене зустрічав, хоча, як правило, був фланговим гравцем. Дуже чіпкий, настирний, непрохідний гравець з крутим характером.

-        Ти був на полі природженим розпасовщиком, диспетчером, але при цьому багато забивав, причому з обох ніг… Як тобі вдавалося це поєднувати?

-        Не боявся брати гру на себе. Міг знайти на полі нестандартне продовження. Через це часто забивав з незручних позицій, навіть з далеких відстаней. Виконував стандарти. А можливо через те, що я був непередбачуваний, бо міг пробити з обох ніг. Інколи забивав і головою. Пам’ятаю,  одного разу в матчі районного чемпіонату зробив своєрідний «хет-трик», забивши правою та лівою ногами і ударом головою. Арбітр того матчу, нинішній голова КСРФФ Валерій Чалий тоді навіть виокремив  те моє досягнення, окремо поздоровивши мене після фінального свистка.

-        А яке твоє слабке місце в футболі?

-        Фізика. Ніколи не відзначався потужною статурою чи витривалістю. Завжди брав своє технікою та баченням поля.

-        Улюблене місце на полі?

-        Скільки себе пам’ятаю, це місце під нападником – атакувального півзахисника, такого собі «вільного художника» на полі. Мені подобалося розвивати та направляти атаки. Але, коли ми в 2003 році виступали на область, Сергій Пасько придумав мені нове місце на полі – лівого хавбека, на якому я несподівано розкрився новими барвами. Цей експеримент виявився напрочуд вдалим, про що свідчить титул кращого півзахисника Київської області того року.

-        Багато футболістів мають свої забобони. Ти маєш якусь свою «фішку»?

-        Завжди починав шнурувати бутси з тієї ноги, якою забив останній за ліком гол.

-        Крім успіхів у великому футболі, ти непогано виглядав і на футзальному майданчику…

-        Так, дійсно, щось виходило і там. ФК «Боярка» зі мною в складі сім разів поспіль ставала чемпіоном району з футзалу. А в 2008 році Юра Приймак зібрав нас для виступу в чемпіонаті Київської області з футзалу, і ми й там виступили тріумфально, перемігши в фіналі у Василькові місцеву «Путрівку» 4:2, незважаючи на сприятливий для суперників арбітраж.

-        З ким з футболістів тобі гралося найкомфортніше в одній команді?

-        Ну, тут двох думок бути не може. Звичайно, це Віктор Гайдюченко, з яким ми складали дуже зіграну пару в атаці і дружили поза полем. Недарма ж нас називали «Алієвим та Мілевським» нашого районного футболу.

-        Богдане, вітаємо ще раз тебе з ювілеєм! Яскравих перемог тобі в житті і на полі, спортивного довголіття і міцного здоровя! Дякуємо тобі за спортивну славу та прекрасну гру, які ти дарував нашому районному футболу!

Дякую! Ще побачимось на футбольному полі… 

Відеогалерея


Нагородження учасників і призерів турніру Summer Cup - 2019.

Summer Cup - 2019. Фінал.

ФК Вишневе - 12 років!

Флеш-інтервю - СК Прогрес (Крюківщина)

Фотогалерея


Контакти


м. Київ пр. Перемоги 126, каб. № 9.

тел.(факс) (044) 284-24-25

E-mail: ksrff@ukr.net

пн - 10:00 - 13:00

ср - 17:00 - 19:00

пт - 17:00 - 19:00


Голова КСРФФ:

Чалий Валерій Іванович

050-161-04-47


Заступник голови:

Карабкін Ярослав Станіславович

063-323-41-94


Секретар:

Карабкіна Каріна Вадимівна

093-209-30-81