Прес-служба ГО «КСРФФ» продовжує  цикл зустрічей з  людьми, які роблять цікавішим Києво-Святошинський футбол, під робочою назвою «90 хвилин». Два тайми по 45 хвилин з перервою на каву плюс овертайм та серія пенальті, під час яких наш співбесідник відповідаєна різноманітні питання. Свої враження, своя історія, своє місце в футболі – сподіваємося такий формат буде цікавим для наших глядачів та читачів. Сьогодні в рубриці «90 хвилин» у нас в гостях відомий голкіпер зі знаменитої воротарської династії, вихованець футбольної школи «Динамо» (Київ) Вадим Вікторович Чанов. Між іншим, Вадим Чанов багато років брав участь в чемпіонаті Києво-Святошинського району в якості голкіпера низки наших команд.


-         Вадиме, раді вітати вас в нашій студії. До речі, в якому році ви дебютували у Києво-Святошинській лізі?

-         Якщо не зраджує пам'ять, то в 2003 році в складі команди «Стара Боярка» на боярському стадіоні першої школи. В  тому районі жив мій дідусь Віктор Гаврилович Чанов…

-         Так, це була така собі «банда хуліганів», в якій ви, Вадиме, вже звично грали у воротах, а потім…

-         А потім потрапив в команду «Буча-03». Познайомився з Максимом Шпаковичем і за його запрошенням розпочав виступи в команді «санітарів». Пізніше в моїй спортивній біографії виник ще один колектив – бучанський «Арсенал», який створили вихідці з «Бучі-03». В цій команді я й завершив свою футбольну історію в Києво-Святошинському районі.

На фото: Вадим Чанов в складі ФК «Буча-03»

-         Як ви гадаєте, скільки приблизно матчів  відіграли у нашій лізі?

-         Дуже складно сказати, навіть не рахував. Думаю, що сто матчів відіграв точно. Щодо титулів, то єдине, що можу згадати, це наш «золотий» успіх з бучанським «Арсеналом» в другій лізі.

-         Ми пам’ятаємо, що тоді ваш тато приїжджав до нас на традиційне нагородження за підсумками того сезону… В якому році ви зіграли останній матч в нашій лізі?

-         Думаю, що орієнтовно це був сезон 2010 року.

-         Отож, наш сьогоднішній гість з 2003 по 2010 роки відіграв більше 100 матчів у воротах наших трьох популярних команд «СБ», «Буча-03», «Арсенал» (Буча). Тому я вважаю, що історія Вадима Чанова має пряме відношення до Києво-Святошинського футболу і зараз ми про це поговоримо. Вадиме, наша федерація вже не перший рік проводить меморіал Чанова для того, щоб вшанувати пам'ять вашого знаменитого дідуся Віктора Гавриловича Чанова. Це, без перебільшення, легендарна особистість в радянському футболі. «Команда лейтенантів» - ЦДКА, яка була беззмінним гегемоном в перші післявоєнні роки минулого століття на теренах СРСР, в якій виблискували Бобров, Федотов, Гринін, Ніколаєв, інші чудові футболісти, - саме в цій команді на посту №1 грав уродженець Луганщини Віктор Гаврилович Чанов.Так, він не був основним голкіпером, але відіграв близько тридцяти матчів в основному складі ЦДКА і має два титули чемпіона СРСР. Після завершення виступів за армійську команду ваш дідусь повернувся на батьківщину і ще багато років захищав кольори донецького «Шахтаря». Вадиме, чи правильно буде стверджувати, що Віктор Гаврилович серйозно вплинув на Вашу особистість та футбольне становлення?

-         Так, звичайно…

На фото: Віктор Гаврилович Чанов з сином В’ячеславом

-         Можливо, хтось не знає, що Віктор Гаврилович Чанов останні роки свого життя провів у місті Боярка, жив біля шкільного стадіону, де грала свої матчі «Стара Боярка», частенько приходив підтримати цю команду та спостерігав за грою свого онука Вадима Чанова…

-         Саме так і було. Якщо говорити за мого дідуся та бабусю, це була дружна спортивна сім’я. Клавдія Іванівна Чанова була відомою легкоатлеткою, входила в олімпійську збірну СРСР. Спортивні досягнення дідуся ви вже представили. За великою мірою те, що я пішов у футбол, - це був їх вплив. Навіть мій тато так не вплинув на мій вибір, як вони. Саме дідусь з бабусею хотіли, щоб я займався футболом і врешті свого досягли. Так, Віктор Гаврилович просто «хворів» футболом, до останніх днів свого життя він не пропускав жодної футбольної трансляції, для нього в футболі не було таємниць, він знав склади всіх команд, був гарним спеціалістом, тому його поради були дуже важливими для мене, особливо ті, які стосувалися воротарської позиції. По життю дідусь був дуже веселим, оптимістичним, добрим, ніколи  ні на кого не тримав зла, не ображався. Ніхто не чув, щоб він на когось лаявся, був спокійною, врівноваженою людиною. Відчувалась в ньому певна монументальність, великий досвід та впевненість в собі.

-         Як він потрапив у ЦДКА?

-         До армійської команди він прийшов, образно кажучи, прямо з військового окопу. Коли формувалася «команда лейтенантів», яка за задумом керівників радянського спорту, повинна була стати уособленням радянської армії – переможниці, в неї відбирали кращих спортсменів – фронтовиків, серед яких був і мій дідусь. Це була команда, яка гриміла на весь Союз, вони складали основу олімпійської збірної СРСР 1952 року в Хельсінкі (Фінляндія).

На фото: легендарна команда ЦДКА на відпочинку в Сухумі 1948 рік

-         До речі, як ваш дідусь розповідав про те знамените протистояння з югославами (двохматчевий раунд на олімпіаді 5:5 та 1:3), після якого за рішенням керівників радянського спорту була розформована армійська команда?

-         Тоді олімпійський футбольний турнір мав для радянського спорту дуже велике значення. Нагадаю, це були по суті перші офіційні міжнародні змагання для СРСР. Вони котувалися значно вище ніж навіть чемпіонати світу чи Європи з футболу. Тож олімпійські досягнення були найціннішими. Болюча поразка від югославів у чвертьфіналі привела до непередбачуваних наслідків. Дідусь розповідав, що коли гравці ЦДКА сиділи в роздягальні, зайшли люди в піджаках і оголосили, що команда розформована.Гравцям було наказано повертатися в Москву і з’явитися на Луб’янку (штаб-квартира комітету державної безпеки СРСР – прим. автора). Ті хлопці, хто міг кудись поїхати, вони просто зібрали речі і покинули розташування команди. Дідусю допоміг тоді його хороший знайомий Олександр Засядько (відомий державний діяч, герой соціалістичної праці, знатний шахтар, на той час – міністр вугільної промисловості СРСР, земляк В.Г.Чанова – прим.автора).

-         Саме тоді ваш дідусь перейшов, якщо можна так сказати, в «Шахтар» (Сталіно, нині – Донецьк)?

-         Я трохи знаю ту історію, як він потрапив у «Шахтар». Саме завдяки своєму земляку Засядьку, який був футбольним вболівальником та переживав за головну шахтарську команду. Він забрав Віктора Гавриловича з Москви, застосував свій вплив, щоб голкіпера дозволили заявити за «Шахтар». Можна сказати, що Засядько врятував мого дідуся, сховав у «Шахтарі», адже в іншому разі його доля могла скластися по іншому – пам’ятаємо, які то були часи – останні роки правління Йосипа Сталіна… Ось так дідусь продовжив свою футбольну кар’єру і закінчив активні футбольні виступи саме в донецькому клубі.

-         Але й після закінчення ігрової кар’єри життя вашого дідуся було пов’язане з футболом?

-         Так, він тренував донецький «Локомотив». Був і головним тренером, і асистентом тренера, і тренером воротарів. Все своє свідоме життя він не мислив без футболу. Без перебільшення його можна назвати людиною футболу.

-         Вадиме, а дідусь не розповідав про той відомий вислів Сталіна, коли він дізнався про поразку від Югославії на олімпіаді в Хельсінкі: «Не здобудете олімпійське золото на полі – поїдете добувати справжнє золото на рудники»…

-         Абсолютно вірно. Саме тому клуб ЦДКА і було розформовано – в покарання за поразку на олімпіаді. І бесіди на Луб’янці могли закінчитися для спортсменів вже не алегоричними, а справжніми проводами на рудники…

На фото: «команда лейтенантів – ЦДКА» в перші повоєнні роки

-         Так, повчальна історія, і дивовижний час, в якому жили ті люди… здається поет  так писав про те покоління: «Гвозди бы делать из этих людей, крепче бы не было в мире гвоздей…» (слова поета Миколи Тихонова «Баллада про гвіздки» - прим автора). Ваш дідусь Віктор Гаврилович після закінчення ігрової кар’єри довгий час був тренером та начальником команди «Локомотив» (Донецьк), а також доглядав за якістю газону стадіону «Локомотив» (потім він змінив назву на «Олімпійський»), на якому багато матчів зіграв донецький «Шахтар» в часи свого розквіту в 70-80 роки минулого століття. Через руки вашого дідуся пройшло багато поколінь донецьких футболістів. Розповідав він вам про своїх учнів, хто з них добився найбільшого успіху? А найголовніше, саме вплив вашого дідуся надав поштовху в подальшій футбольній кар’єрі вашого тата та дядька - знаменитих голкіперів Віктора та Вячеслава Чанових?

-         Так, дідусь, звичайно, мав вирішальний вплив на їх становлення, як воротарів. Якщо чесно, я не особливо багато знаю про інших його учнів. Чув, що він виховав багато достойних особистостей, в тому числі, і в «Шахтарі». Серед них – легенди клубу Віктор Зв’ягінцев та Юрій Дегтярьов. Вони всі пройшли школу дідуся, але сам Віктор Гаврилович був надзвичайно скромною людиною і ніколи не вихвалявся своїми успіхами. Незважаючи на свій статус, він завжди говорив: «Чого б ти не досяг в спорті, які вершини не здолав, завжди веди себе з людьми однаково рівно». І завжди важливо залишатися людиною, в яких би висотах ти не літав. Це було його життєве кредо. Він був дуже добрим, чуйним і ніколи в житті нікому не зробив зла.

-         В той час у радянському футболі, як і в балеті, на воротарській позиції була дуже висока конкуренція. Польових гравців в основі десять, а голкіпер – всього один. Дідусь не розповідав тобі, як він вирішував проблему конкуренції за місце в основному складі, чи не підсиджували його партнери по команді, як взагалі у воротарів з цим відбувається? Були позитивні приклади дружби між голкіперами в одній команді, а, можливо, були й негативні моменти?

-         Він не розповідав про себе, а більше розповідав про мого батька, як він вирішував питання конкуренції. Коли в одну з юнацьких збірних України (вони існували і в радянські часи) його не взяли, вважаючи кращим його конкурента, і дідусь, і бабуся розповідали, що тато прийшов додому розбитий, кинув сумку і сказав, що зав’язує з футболом. Тоді дідусь спокійно поговорив з татом і переконав його, що треба ще більше працювати та доводити своєю грою, роботою на тренуваннях, що достойний місця в збірній. Не показуючи свій характер та норов, а працювати, зціпивши зуби. Ось так він вирішував питання конкуренції. Якщо ти можеш це зробити краще, ти будеш грати. Завжди треба доводити своє право на місце в воротах грою – не чварами, не підлабузництвом, а важкою роботою.

-         Тобто, були такі моменти, коли тато розчаровувався, не вірив у себе, але дідусь завжди підтримував, наставляв на шлях істинний, і врешті саме це допомогло йому розкритися і дорости до голкіпера зі світовим ім’ям, який залишив яскравий слід в футбольній історії?

-         Безумовно, фактор дідуся, його життєві уроки, його досвід були вирішальними.

-         Вадиме, ваш дідусь мав визначальний вплив на футбольне становлення Віктора та Вячеслава Чанових, але чи з самого початку вони хотіли бути воротарями?

-         Ні, мій тато починав взагалі нападником. В юнацькі роки він був фанатом Анатолія Бишовця – знаменитого форварда київського «Динамо» та збірної СРСР. Хотів бути схожим на нього, тож в дитячо-юнацькій школі «Шахтаря» починав саме на позиції нападника. І одного разу вийшло так, що на гру не прийшли обидва воротарі, треба було комусь ставати у ворота, і тато виручив, сказав, що, давайте, я стану. Так і став на довгі роки… З тих пір він ніколи не міняв свою позицію на посту номер один. Тренер тата в дитячо-юнацькій школі, якого ще й я застав (тренувався у нього), Петро Андрійович Пономаренко (уродженець Харкова, відомий український нападник «Шахтаря» 50-х років минулого століття, знаменитий дитячий тренер ДЮСШ «Шахтар» - прим.автора) , на жаль, вже покійний,бачив можливості гравців з першого погляду, хто де може грати, на якій позиції, і от він, коли тато відіграв ту гру, сказав моєму дідусю (вони були практично ровесники, між собою спілкувалися на «ти»): «Вітя, у нього є всі задатки воротаря, я тобі раджу, щоб він грав на цій позиції. Захоче потім повернутися в напад, повернемо, але нехай спробує пограти воротарем.  Нехай поки постоїть у воротах…»

-         Цікава історія. Ви, наші шановні глядачі, знали про те, що Віктор Чанов починав свій шлях у футболі на позиції нападника? Для мене – це новина. Добре, таке питання: в Донецьку працював футбольним тренером ваш дідусь. Віктор та ВячеславЧанови починали в донецькому «Шахтарі», грали за юнацькі команди, дубль гірників, за основний склад. Скажи будь-ласка, були розмови про протекцію, кумівство, на кшталт «своїх тягнуть»?

-         Дехто такі розмови намагався починати, але вони швидко припинялися, тому що всі бачили, що поблажок нікому з братів не було. Якщо людина не дотягувала до рівня команди, вона швидко опинялася на лаві запасних. Ніхто нікого не тягнув. Для дідуся не було різниці в тренувальному процесі – син чи не син, з усіх він вимагав однаково. І грали найкращі. Тому обом (і Віктору, і В’ячеславу) доводилось своєю грою виборювати місце в основному складі.

-         В кінці 70-х років минулого століття в радянському футболі донецький «Шахтар» був грізною силою. Ця команда була реальним конкурентом кращим командам того часу – київському та тбіліському «Динамо», московському «Спартаку». Гірники боролися за звання чемпіонів, неодноразово брали кубок СРСР, грали в єврокубках (в 1978 році – треті в чемпіонаті, в 1979 – другі, в 1980 році – володарі кубка). Це саме ті роки, коли за «Шахтар» (першу свою «дорослу» команду) грав ваш тато – Віктор Чанов…

-         Так, «Шахтар» тоді називали найнезручнішою командою для грандів радянського футболу – київського та московського «Динамо», «Спартака», тому що вони хоч зірок з неба і не хапали, але грали завжди стабільно, в свій такий робітничий, атлетичний футбол. В них не було провалів у грі, в самовіддачі. Якщо набирали хід, їх було важко зупинити.


-         В донецькому «Шахтарі» завжди була прекрасна воротарська школа, глибокі традиції цього ремесла. Ми вже згадували Юрія Дегтярьова, який став найкращим голкіпером СРСР (1977 рік). І ось голкіпера такого рівня (!) ваш тато витіснив з основного складу. Навіть дивно, як молодий, недосвідчений хлопчина виграв конкуренцію у такого маститого воротаря?

-         От якраз цю історію я знаю добре! Перший раз тато вийшов в основному складі гірників у сімнадцять років, здається це була гра проти московського «Динамо». Точно знаю, що в складі суперників був форвард Валерій Газзаєв. (Якщо бути точним, то в 1978 році, коли Віктор Чанов – молодший дебютував у складі «Шахтаря», Газзаєв грав за московський «Локомотив» - прим.автора). Тато розповідав: «Мені сімнадцять років, виходжу – стадіон вирує! А в мене колінця трусяться, мандраж… не знаю, чого чекати». А основний голкіпер Дегтярьов тоді не зміг зіграти через защемлення шийного хребця в літаку після якоїсь складної гри. І ось він не наважився вийти на наступну гру. Довелося виходити татові: «Перший доторк до м’яча – вдало, другий раз торкнувся м’яча – вдало, а третій раз пішов на вихід і зіштовхнувся з нападником суперника Газзаєвим. Той вже тоді був досвідченим гравцем (на п’ять років старший за Віктора). Намагався на мене вплинути:«Ну, ти, молодий, тихіше будь, ти що, не бачиш, куди летиш»… А тато йому: «Пробачте…». Захисник гірників, бувалий у бувальцях, авторитетний Віктор Зв’ягінцев («Зв’яга»), почувши це, пробігаючи мимо, сказав татові: «Яке пробачте? Це вища ліга – тут у паспорти вже не дивляться…» Ось так тато зрозумів, що таке матчі на найвищому рівні, ця фраза досвідченого партнера по команді вселила в нього впевненість, і вже в наступному ігровому моменті під час аналогічного стику з Газзаєвим, коли той намагався про щось розказати, тато йому сказав: «Оце бачиш,  воротарський майданчик– якщо ти сюди заходиш, я тебе тут «вбиваю», зрозумів?»

-         Ось так на футбольному полі інколи потрібно демонструвати характер, тому що в іншому разі затопчуть, заштовхають… конкуренція просто шалена! Обидві команди хочуть перемогти будь-якими засобами!

-         І ось в продовження теми про Дегтярьова – летять гірники після матчу назад в Донецьк, і Юрій каже: «Здається, шия мене вже не турбує, відпустило…», а Віталій Старухін, знаменитий форвард, якого в команді ласкаво називали «Бабуся», йому відповідає, натякаючи на хорошу гру молодого Віктора Чанова: «Та ні, Юра, в тебе шию, напевно, тепер надовго замкнуло…»

-         Гарна історія… Давайте повернемося до такого моменту – в біографії вашого дідуся є така сторінка: він був кращим голкіпером Української РСР (1958,1959 роки) під час його виступів за донецький «Шахтар». Буквально через кілька років після закінчення ігрової кар’єри Віктора Гавриловича гірники двічі виграли кубок СРСР та одного разу вийшли в фінал (1961-1963 роки). Твій дідусь не жалкував, що зарано розпрощався з великим футболом, як гравець?

-         Я не знаю, чому він прийняв рішення завершити ігрову кар’єру, скоріш за все, через вік (36 років). Причому закінчив на високій ноті – в 1959 році, отримавши вдруге поспіль звання кращого голкіпера України та зігравши загалом 99 матчів в основі «Шахтаря». Дідусь був достатньо прагматичною людиною, і, напевно, відчув, що пора завершувати, поки не почався регрес в результатах.

-         Останні роки життя Віктора Гавриловича пов’язані з містом Боярка. Він з дружиною Клавдією Івановною (до речі, в молодості теж спортсменкою, легкоатлеткою – пятиборкою)проживав неподалік першої школи, біля шкільного стадіону, де проводила свої матчі на район команда «Стара Боярка». Віктора Гавриловича часто можна було побачити на стадіоні. У нього ніколи не виникало бажання підказати, потренувати, передати свій досвід  футболістам – аматорам?

-         Ні, він дуже любив футбол, але розумів, що його поїзд пішов. Адже футбол весь час змінюється, і те розуміння гри, що було років 15-20 тому сьогодні вже не актуальне.  Дідусь це добре знав, тому залишався лише глядачем та вболівальником, залишаючи свої поради при собі. Він міг підказати індивідуально щось, наприклад, мені, але тренувати команду вже не брався. В цьому плані він був правильною людиною, тому що розумів – всьому свій час.

-         Коли ви збиралися разом, за сімейним столом, уявімо собі таку картину, ваш дідусь, ваша бабуся, всі спортивні люди, приїжджає ваш дядько з Москви, теж знаменитий голкіпер ВячеславЧанов (на хвилиночку, кращий воротар СРСР 1981 року)…

-         До речі, він був ще й найкращим спеціалістом Союзу по відбиванню пенальті, мав на своєму рахунку 12 відбитих пенальті…

На фото: в грі голкіпер «Торпедо» Вячеслав Чанов

-         Так, дійсно, Вячеслав Чанов мав звірине чуття на пенальті, свою нестандартну техніку в цьому аспекті воротарської майстерності. В один із років він відбив 5 чи 6 (!) пенальті за сезон… От коли ви збиралися всі разом за сімейним столом: Віктор, В’ячеслав зі своїми сім’ями, Віктор Гаврилович намагався повчати своїх синів, вже відомих на той час голкіперів, які досягли навіть більшого, ніж він сам?

-         Звичайно, вказував на помилки, навіть тоді, коли тато став заслуженим майстром спорту, говорив, тут ти неправильно вийшов, тут не туди пішов… Ці історії я пам’ятаю. Тато дуже ображався на критику: «Я краще знаю, куди йти», але дідусь стояв на своєму…Він сказав, що неправильно, значить, все – його слова не можна було піддавати сумнівам. Дідусь був непохитним, і свою думку не змінював, незважаючи на авторитет синів. Але завжди пояснював, чому так вважає. Тому і дядько, і тато прислуховувались до його порад. Була повага до батька та його заслуг у воротарському мистецтві.

-         Я хочу поставити десь трохи особисте питання: де ваша сімя дивилася фінал кубка кубків з французького Ліона, коли ваш тато повторив з «Динамо» успіх 1975 року?

-         В Донецьку дивились, до речі, саме у дідуся вдома. Я тоді був ще досить малим (4 роки, Вадим Чанов народився в 1982 році – прим.автора), тому мало що пам’ятаю. Але було велике хвилювання, нерви. А після перемоги – велика радість!

-         Ваш тато багато років особисто був присутнім на нашому турнірі – меморіалі Віктора Гавриловича Чанова, допомагав у його проведенні. Ось уже другий рік він, на жаль, не з нами. В цьому році наша федерація прийняла рішення перейменувати традиційний передсезонний турнір в меморіал Чанових в пам'ять про двох знаменитих воротарів - Віктора Гавриловича та Віктора Вікторовича Чанових. Це вже восьмий за ліком турнір. Як ви вважаєте, що потрібно зробити для того, щоб він став кращим, яке ваше бачення майбутніх турнірів?

-         Можливо, варто більше популяризувати турнір, підключати пресу, телебачення, зробити його міжрайонним, виходити за межі Києво-Святошинського району, запрошувати команди з інших регіонів.

-         З цього року меморіал Чанових офіційно включений в план заходів Київської обласної федерації футболу, тобто набув статусу обласного турніру. Це крок вперед, тож сподіваюся, що з наступного року в турнірі будуть брати участь команди з інших районів. В цьому році в турнірі грало 16 аматорських колективів, було достатньо багато бажаючих заявитися. Вадиме, як ви вважаєте, потрібно виводити ці змагання на всеукраїнський рівень?

-         Я думаю, так. Це треба робити обов’язково, адже футбол – дуже популярний вид спорту, і впевнений, що в різних куточках України знайдуться бажаючі зіграти в меморіалі Чанових.

-         В зв’язку з цим ми хотіли б вас просити, Вадиме, щоб ви на правах продовжувача воротарської династії Чанових допомагали нам в подальшому в плані популяризації цього турніру. Можливо, запросити когось з друзів вашого тата – ветеранів київського «Динамо», є така у нас мрія, щоб ваш дядько Вячеслав Чанов приїхав на один з фіналів майбутнього меморіалу Чанових. Ми б хотіли через вас передати йому запрошення. Що ви скажете на цей рахунок?

-         Зараз у нього нелегкий період – через наслідки напруженої ігрової кар’єри йому нещодавно зробили дуже серйозну операцію на коліні, тому зараз він трохи обмежений в пересуванні. Можливо, в наступному році. Дядько в курсі всіх подій, підтримує всі ваші ініціативи, тож з задоволенням відгукнеться на запрошення в майбутньому. А на цей фінал я спробую запросити когось з друзів батька, наприклад, його партнера по київському «Динамо», колишнього тренера молодіжної збірної України Сергія Івановича Ковальця, з яким тато мав особливо дружні відносини в останні роки…

-         Передавайте вашому дядьку Вячеславу Вікторовичу наші вітання та побажання найшвидшого одужання! Хотіли його знайти в «фейсбуці», в соціальних мережах, щоб особисто направити запрошення, але не знайшли…

-         Ні, ні. Він не сидить в соціальних мережах, але я йому обов’язково передам ваші теплі слова та запрошення.

На фото: Вячеслав Чанов – тренер російського ЦСКА

-         Насьогодні склалася непроста ситуація в трикутнику Київ-Донецьк-Москва, а саме в цими містами пов’язані родинні зв’язки родини Чанових. Прямо скажемо, настали не найкращі часи для спілкування між цими містами. Чи позначилося це на вашій сімї?

-         Ні, на родинних зв’язках це ніяк не позначилося, відносини між родичами залишаються теплими та дружніми. Слава Богу, політика не вплинула на нашу сім’ю. І взагалі вона не повинна руйнувати родинні зв’язки, сварити друзів.  Прості люди не винні в тому, що відбувається.

-         У вас, напевно, залишилися родичі в Донецьку?

-         Так, залишилися. Наприклад, бабуся по маминій лінії. У неї є родичі і в Москві, і в Києві, але вона не може виїхати: на потязі їй важко, а літаків немає. Ось такі внутрішні проблеми.

-         Будемо сподіватися, що ситуація якнайшвидше нормалізується. Давайте поговоримо про такий цікавий момент, як взаємовідносини вашого тата з братом. Я знаю, що за межами футбольного поля між ними була велика дружба та братерська любов. Але на футбольному полі все змінювалося…

-         Так, це правда. Я зараз хочу навести один приклад. Коли вони грали один проти одного, в командах-суперниках. Дядько В’ячеслав був і є людиною дуже забобонною на полі, як спортсмен. У нього є така звичка, що коли він виходив на поле, він нікого не бачив, така була концентрація, занурення в гру. Навіть коли з ним віталися, він не відповідав. І тато говорить: «Ми виходимо з тунелю. Це було в Москві, в Лужніках на центральному стадіоні. Вони з одної роздягальні, ми – з іншої. І ось іде мимо мене брат, я йому простягаю руку для привітання, а він пройшов, наче мене й не помітив, наче я – тінь. І пішов на поле». Тата це добряче зачепило тоді. Відіграли гру. А після гри все добре, ніяких проблем. Між ними відбувся такий діалог. Дядько каже: «Вітя, ну поїхали до нас, посидимо, поговоримо»- «Я ж до тебе вітався перед грою, ти наче мене не знаєш, пройшов мимо…» - «Вітя, ми з тобою в житті – брати, а на полі – суперники, тому без образ…» (мова йде про матч фіналу кубка СРСР, який відбувся 9 травня 1982 року в «Лужніках» у Москві між місцевим «Торпедо» та київським «Динамо»).

-         Тут хотілося б зробити невелике уточнення. Ігрова кар’єра дядька Вадима  В’ячеслава Чанова пов’язана по суті з двома клубами – донецьким «Шахтарем», за який він відіграв кілька сезонів, та більшою мірою з московським «Торпедо», командою знаменитого тренера Валентина Іванова, яка вважалася знаним кубковим бійцем. Але в тому фіналі 1982 року кияни перемогли з рахунком 1:0. Віктор Чанов відстояв на «нуль», а Вячеслав пропустив єдиний гол від Сергія Балтачі. Ясна справа, що настрій у них після гри був прямо протилежний. Але після гри вони потиснули одне одному руки і поїхали на гостини до Вячеслава додому, тобто футбольне протистояння ніяк не вплинуло на братерські почуття?

-         Саме так, жодним чином. Між ними завжди були чудові відносини.

-         Давайте згадаємо яскраву перемогу київського «Динамо» з Віктором Чановим у воротах в кубку кубків 1986 року. Тоді була напружена ситуація в Києві, пов’язана з чорнобильською катастрофою. Потім гравці «Динамо» розповідали, що коли вони прибули в Ліон на фінал, їм про вибух на атомній станції розповіли французькі журналісти. При цьому сімї гравців залишилися в Києві. Я уявляю собі, як вони переживали з цього приводу. А їм же треба було налаштовуватися на важливу гру, на фінал!

-         Почнемо з того, що їм нічого не сказали під час відльоту з Києва. Про надзвичайну подію вони дізналися вже у Франції, коли відомості про аварію просочилися в зарубіжну пресу, а іноземні журналісти почали задавати незручні питання. Вони грали фінал 2 травня, тобто майже через неділю після катастрофи.

-         Я пам’ятаю, що перед цим, 29 квітня, на Республіканському стадіоні «Динамо» грало з московським «Спартаком» (я був на цій грі). Зібрався повний стадіон, «Динамо» перемогло 2:1, а в Києві вже був підвищений радіаційний фон.

-         Тоді все це замовчувалося, тому подробиць надзвичайної події на чорнобильській АЕС ніхто не знав. Вони полетіли в Ліон. Лише 1 травня, в переддень фіналу, їм розповіли про дійсні масштаби трагедії. Всі гравці були шоковані, всі дзвонили в Київ. Але партія сказала – грати за країну, щоб хоча б частково зняти напругу. І вони зіграли!

На фото: «Динамо» перед фіналом в Ліоні

-         І відіграли прекрасно! Зараз в «Ю-тубі» можна побачити цей знаменитий матч з мадридським «Атлетико». В воротах суперника стояв чемпіон світу 1978 року аргентинський голкіпер Убальдо Філльол, а в воротах «Динамо» грав ваш тато. Аргентинцю забили три голи, а Віктор Чанов відстояв на «нуль». Розповідав він вам про цей матч?

-         Потім ми неодноразово разом дивилися запис того матчу. Більше всього тоді запам’яталися його слова, що тоді наші люди грали за свою країну, в той час як західні футболісти  мали непогані контракти і ставилися до таких матчів, як до звичайної роботи. Адже коли вони вже після фінального свистка йшли до роздягальні, то перемовилися кількома словами з Філльолом, і той запитав (тато часто розповідав цю історію): «Віктор, якщо не секрет, скільки ви отримаєте за цю перемогу?» - «400 долларів…» - «Чотириста тисяч?» - «Ні, 400…» - «Сорок тисяч?» - «Та ні, 400 (!!!)» - «Чотири тисячі?» - «Ні, ні, 400 долларів!» - «І ви за 400 доларів ось таке зробили з нами на полі, я не вірю!».

-         Так, уявіть собі, чудова команда під керівництвом Валерія Лобановського в середині 80-х років минулого століття була просто непереможною. В Києві був справжній футбольний бум, на рядові матчі першості СРСР з «Араратом» та «Нефтчі» вщерть заповнювався стотисячник «Республіканський». В тому класичному складі з ким Віктор Вікторович був у дружних стосунках? Хто були його друзі по життю?

-         З усіма гравцями «Динамо» у нього були приязні стосунки. Особливо дружніми – з Павлом Яковенком (з ним ми жили в сусідніх будинках). А взагалі дуже дружний був колектив, складно когось виділити, у них не було чвар всередині команди. З Ігорем Белановим, з Бессоновим, з Анатолієм Дем’яненком спілкувалися сім’ями. У них не було в команді кучкування, був єдиний колектив і на полі, і в побуті.

На фото: Віктор Чанов в складі «Динамо» (Київ)

-         Напевно тому, що вони багато часу проводили на динамівській базі, відірвані від сімей, і, хочеш-не хочеш, потрібно було підтримувати дружні, рівні відносини з усіма гравцями.Наскільки я пам’ятаю, у Лобановського була обойма гравців з 15-16 чоловік, на яких лягало навантаження всього сезону. Ротаціями тренер не займався. Щоб когось витіснити з того складу, треба було бути на голову кращим. В динамівському дублі гравці грали роками, перш ніж потрапити в основу. Рац, Михайличенко, інші гравці високого рівня чотири-пять років чекали на свій шанс. З точки зору такої жорсткої конкуренції я б хотів би запитати про відносини вашого тата з іншим голкіпером «Динамо» тих часів Михайлом Михайловим. В тому європейському переможному сезоні Михайлов через травму вашого тата відіграв першу, осінню частину кубка кубків. У весняній частині першим суперником «Динамо» був віденський «Рапід». Віктор Чанов тільки відновився після травми, мав мало ігрової практики, але у Відні в основі вийшов саме він. Як думаєте, чому Лобановський так йому довіряв?

-         Я не можу судити, чому Валерій Васильович прийняв таке рішення. Не знаю, наскільки він довіряв татові, але в «Динамо» на той час були два рівноцінні воротарі – Чанов і Михайлов. У киян на всіх позиціях були чудові дублери, які в разі необхідності могли без проблем замінити основу. Якщо Лобановський довірив місце в воротах Чанову, значить, він був упевнений в ньому.

-         Тоді Віктор Чанов блискуче відіграв в Австрії, і вже до кінця змагань закріпив за собою пост номер один. Перемогли «Рапід» (4:1, 5:1), пражську «Дуклу» (3:0, 1:1) і в фіналі «Атлетико» Мадрид (3:0)!

-         Валерій Васильович був блискучим психологом, і по життю, і на футбольному полі. Він оцінював людей з першого погляду. Я думаю, він поставив Чанова тому, що бачив і відчував його готовність та психологічну стійкість. Розумів, що той не підведе.

-         Я пам’ятаю добре ту гру у Відні, коли «Рапід» гаряче підтримували його фанати. Тиск був неймовірним, трибуни розташовувалися зовсім близько від воріт. Уявляю, як важко було налаштуватися на таку гру, впевнено увійти в неї. Вам тато розповідав про найважчі матчі в своїй ігровій кар’єрі?

-         Тато завжди дуже переживав і часто згадував ті матчі, які йому не вдалися, де він робив фатальні помилки. Наприклад, той матч з «Глазго Рейнджерс» (1\16 фіналу кубка чемпіонів 1987\1988 років – прим.автора), коли він, намагаючись швидше розпочати атаку своєї команди, викинув м’яча в поле і потрапив у спину свого ж захисника, в Сергія Балтачу. Тато просто його не побачив. Шотландці після такої помилки перехопили м’яча та забили переможний гол. Дуже болісно переживав за ту помилку, навіть через багато років.

-         Знаєте, у Олега Блохіна є книга «Гол, який я не забив», а от воротарі, напевно, могли б назвати свою книгу спогадів «Гол, який я пропустив». Так вже влаштована людська пам'ять, що голкіпер може здійснити тисячу «сейвів», а вболівальники будуть пам’ятати його єдиний промах. Саме той момент на «Айброксі», в Глазго часто згадують, як найдраматичніший в кар’єрі Віктора Чанова. Пам’ятаю, навіть з телевізійної трансляції не відразу стало зрозуміло, що відбулося. Наче ось м’яч в руках у нашого голкіпера, і за мить шотландці святкують успіх. Оператор не встиг зняти момент голу. Після матчу вашому тату дісталося від Лобановського?

-         Ні, тренер, як я вже казав, був дуже хорошим психологом. Тато розповідав: «Я думав, зараз зайду в роздягальню, повісять всіх собак на мене, і є за що…Сиджу, чорніше хмари, а «Лобан» (так гравці ласкаво називали тренера) питає: «Віктор, а що трапилось?» - «Ну, через мене програли…» - «Віктор, ще раз питаю, що трапилось?». Тобто, тренер не дав воротарю психологічно зламатися. Так, він помилився, але тренер не кричав, не давив. А навпаки морально підтримав: «Виходь, грай далі, а про цей матч забудь…»

-         Так, це дійсно сильний психологічний момент. Така помилка могла зламати кар’єру, але в цьому й полягає велич тренера Лобановського – в таких моментах. Я хотів би торкнутися такої теми, як виступи вашого батька за збірну СРСР. В головній команді країни не зіграв він так багато, як мав би. Через те, що був такий голкіпер як Рінат Дасаєв.

-         От саме в цьому випадку якраз на перший план виходила політика. Адже за збірну СРСР в ті часи грало дуже багато киян, і в складі просто повинен був бути хтось не з Києва. А Дасаєв був гравцем московського «Спартака», тож його часто ставили в склад саме з цих міркувань. Була вказівка зверху, хто повинен грати.

На фото: Віктор Чанов і Рінат Дасаєв

-         Навіть за часів Лобановського в збірній Віктору Чанову рідко вдавалося виходити в основному складі…

-         Лобановський хотів, щоб в основі збірної грали всі динамівці, але йому з Москви говорили, що не може збірна складатися лише з киян. Повинні в ній бути москвичі.

-         Якщо ми згадаємо той же 1986 рік, коли після блискучого виграшу кубка кубків Лобановський очолив збірну СРСР замість Малофєєва, місце в ній отримало більшість динамівців, і вона поїхала на чемпіонат світу в Мексику, де створила справжній фурор своїми виступами. Вже в першому матчі обіграли Угорщину 6:0 (!). В основі збірної, крім мінчанина Алейникова, спартаківця Дасаєва і ленінградця Ларіонова, були всі кияни. Після того матчу світові експерти зарахували збірну СРСР в число реальних претендентів на перемогу на мундіалі. Віктор Чанов був у блискучій формі, але відіграв лише матч з Канадою (2:0) в груповому турнірі. Але в матчах з Францією і Бельгією знову гравДасаєв, хоча в опитуванні «збірників» перед матчами, хто має стояти у воротах, завжди з великою перевагою перемагав Чанов. Як ви думаєте, якби з Бельгією стояв у воротах ваш тато, все могло б закінчитися по іншому (поразка 3:4 і прикрий виліт з чемпіонату світу – прим.автора)?

-         Складно сказати… це нам зараз легко говорити… Рінат Дасаєв теж висококласний голкіпер, який мав великий досвід матчів на найвищому рівні. Наскільки я знаю, після закінчення кар’єри динамівці Києва та спартаківці Москви залишилися дуже хорошими друзями, у них були прекрасні відносини, вони часто грали товариські ветеранські матчі, зустрічалися на дружніх вечірках. Так, у них був різний стиль гри, але це були справжні професіонали. Тому складно зараз припустити, щоб було якби тоді в воротах нашої збірної стояв Чанов. До речі, така ж ситуація була в фіналі чемпіонату Європи 1988 року з Нідерландами, коли Рінат Дасаєв пропустив гол від Марко Ван Бастена з гострого кута. Всяке буває, але часто так стається, що саме на голкіпера «вішають всіх собак» в разі поразки. Така воротарська доля. Він помилився, і цю помилку йому згадують до цих пір. Знову ж таки невідомо, як би в тому матчі відстояв Віктор Чанов, хоча за записками гравців перед матчем знову значна перевага була на його боці.

-         Виходить, що міжнародна кар’єра (мова про національну збірну) вашого тата залишилася трохи незавершеною. Так, були титули (віце-чемпіон Європи, чемпіон Європи серед молодіжних команд, чемпіон Європи серед юнаків), але  в трьох фінальних частинах чемпіонатів світу (1982 в Іспанії, 1986 в Мексиці, 1990 в Італії) зіграв лише в одному матчі?

-         Я так не вважаю. В той час вже потрапити в збірну СРСР була велика честь, значне досягнення. Конкуренція була величезна, і коли ти зіграв за збірну, це вже можна було вважати, що міжнародна кар’єра вдалася. Тато ніколи не жалкував з цього приводу, ніколи не говорив, що за збірну не дограв чи мав би зіграти більше. Вважав, що зробив все, що міг, і ні про що не шкодував. Отримати звання «заслуженого майстра спорту СРСР» дорогого коштує. Зараз я навіть не знаю, що треба виграти, щоб зрівнятися з таким званням тих часів.

-         Тато вам привозив подарунки з зарубіжних поїздок?

-         Звичайно! Мене на той час це цікавило більше, ніж результати збірної чи «Динамо». Подарунки були різні: і солодощі, і «жвачки», іграшки, одяг. В цьому плані, враховуючи складнощі з цим в СРСР, я був щасливою дитиною.

-         Ви якось мені розповідали, що ваш тато був у дружніх стосунках з одним британським нападником і навіть був у нього в гостях…

-         Так, мова йде про ІанаРаша, він валлієць, грав за «Ліверпуль». Володар «Золотої бутси», кращий бомбардир чемпіонату Англії. Познайомилися вони  на полі, коли «Динамо» грало в одному з виставочних турнірів в Англії. Команди з «туманного Альбіону» на той час сповідували досить жорсткий, контактний футбол. Тато розповідав, що грав на виході, і Раш врізався в нього на повному ходу та вдарив ліктем в обличчя. За його словами, «було таке враження, що мені сковорідкою по губах дали». В перший момент навіть не зрозумів, що відбулося. Повертаюсь – стоїть Раш і показує мені палець вверх, мовляв «все о”кей». І через деякий час йшла діагональна передача, і нападник «Ліверпуля» довгоногий вусань Раш вбігав в карний майданчик і дивився на політ м’яча. Тато розповідав: «Я на досвіді, знаю, що мокрий газон, м’яч зараз об нього вдариться, прискорить свій політ і я спокійно заволодію ним. Виходжу, забираю м’яча в руки, роблю крок в бік і виставляю лікоть. В межах правил. Раш не встиг загальмувати і вдарився об мій лікоть бровою. Йому наклали 14 швів»… Ось таке буває після зіткнення з «залізним» Чановим. «Після матчу, - розповідав тато, - відпочиваю в номері. Стукіт в двері. Відкриваю, стоїть ІанРаш з ящиком пива, і каже: «Вік, соррі…». Звичайно, запросив його зайти, і ось так ми познайомились. Він визнав свою помилку».

-         Можливо, ще є якісь історії взаємовідносин вашого тата з іноземними гравцями?

-         Наприклад, під час виступів в Ізраїлі  він дуже потоваришував зі Шльомою Шарфом, який був потім головним тренером збірної. А на той час тренував «Маккабі» (Хайфа), за який грав тато після завершення виступів за київське «Динамо». Це були дуже теплі, дружні відносини саме на людському рівні, поза футбольним полем. Не як гравець з тренером, а просто як друзі по життю.

На фото: Віктор Чанов під час виступів у «Маккабі»

-         Ось, до речі, цікава тема – виступи вашого тата в Ізраїлі. Після розпаду СРСР багато радянських гравців поїхало грати за кордон. Віктор Чанов виступав за «Маккабі» (Хайфа) – три сезони і «БієйІєгуда» (ТельАвів) – один сезон. Цей ізраїльський період його кар’єри ви жили разом з ним? Розкажіть про ваші враження від країни, їх звичаїв, атмосфери? Я чув, що вашого тата там на руках носили…

-         Так, без перебільшення так і було. Коли він приїхав, то в перший же рік «Маккабі» (Хайфа) виграли і кубок, і чемпіонат. І це все багато в чому завдяки воротарській майстерності Віктора Чанова. Він зробив дуже багато «сейвів», адже в чемпіонаті Ізраїля захисники не грають так жорстко і щільно, як у нас. Витягнув команду на собі, і був навіть такий парадокс, вперше в історії країни, що іноземець, спортсмен Віктор Чанов за людською славою шляхом опитування переміг навіть самого прем’єр-міністра Ізраїлю (!) Іцхака Рабіна. Той навіть приїзджав на матч «Маккабі» познайомитися з людиною, яка обійшла його по популярності. А взагалі країна Ізраїль дуже цікава. Можна розповідати про неї годинами, тому що це мультинаціональна країна з різноманітними звичаями. Здається, в ній є всі народи світу. Там я зрозумів різницю між нашими євреями і жителями Ізраїлю. Місцеві себе називають іудеями. Це добрі, чуйні люди, готові завжди допомогти, і навіть в думках не уявляють, як це обманути, обдурити. Вони дуже привітні, якщо запрошують в гості, то зустрічають як дорогих гостей. Стіл ломиться від наїдків та частувань. Звичайно, там є свої кліматичні особливості, напружена політична обстановка. Війна з арабами у них там перманентна, не припиняється ні на секунду, тому вони звикли жити в такому режимі, навіть без особливого страху. Хоча в усіх великих містах є арабські квартали, араби тримають дорогі ресторани, мають бізнес, і якось це все там уживається.

-         В той час, коли ви жили в Хайфі та Тель-Авіві, інколи ситуація доходила до відкритих збройних протистоянь. Вам нічого не загрожувало?

-         Ні, лише одного разу був момент, коли в 1991 році був збройний конфлікт між Іраком і Кувейтом, і була славнозвісна операція «Буря в пустелі». Тоді було трохи небезпечно, і тато відправив нас на деякий час в Грецію, де ми жили в сім’ї Михайла Михайлова, який тоді там виступав. Вони нас дуже гарно і привітно приймали, адже моя мама Галина товаришувала з першою дружиною Михайлова Вікторією. І зараз вони підтримують гарні стосунки.

На фото: родина Віктора Чанова

-         Можна дізнатися про маленький сімейний секрет: вас назвали не в честь Вадима Євтушенка?

-         Ні, мене так назвали в честь маминого тата, мого дідуся, теж Вадима.

-         Давайте, трішки поговоримо про ваше сьогоднішнє життя. Чим ви сьогодні займаєтеся? Яка у вас родина?

-         Так, звичайно, моя сім’я  у мене зараз на першому місці. Мою дружину звати Ірина. Дітей поки що не маємо. Зараз я працюю на державній службі. З футболом не пов'язаний, але граю стабільно, для себе, мінімум, тричі на тиждень.

На фото: Вадим Чанов з татом Віктором Чановим та дружиною Іриною

-         Значить, виходить, що ви зараз вільний агент, чи може вже повісили бутси на цвях?

-         Ні, ще не закінчив, якщо комусь потрібен воротар, можу ще допомогти якомусь колективу… Поки що не тільки бутси не повісив на цвях, а й воротарські рукавички також…

-         Що ж, дякуємо Вам за те, що поділилися цікавими спогадами про вашу знамениту сімейну династію  – голкіперів світового рівня, і будемо сподіватися, що наш турнір – меморіал Чанових буде динамічно розвиватися. На цій оптимістичній ноті будемо закінчувати нашу розмову. Футбол продовжується, попри всі негаразди…

-         Так, як кажуть, матч відбудеться за будь-якої погоди…

Довідка прес – служби КСРФФ:

Віктор Гаврилович Чанов (1 січня 1923, Луганськ – 14 травня 2007, Боярка) – радянський український футболіст (голкіпер), тренер. Майстер спорту СРСР. Учасник другої світової війни. Вихованець луганського футболу. Грав за команди ЦДКА (Москва) – 1948-1952 роки (30 матчів, 9 пропущених голів), «Шахтар» (Донецьк) – 1952-1959 роки (99 матчів, 104 пропущені голи). Чемпіон СРСР 1948, 1950, 1951 років. Володар кубка СРСР 1951 року. Кращий голкіпер Української РСР 1958, 1959 років. Після закінчення ігрової кар’єри був тренером в луганській «Зорі», донецькому «Локомотиві», адміністратором стадіону «Локомотив» в Донецьку. Засновник воротарської династії Чанових.

Вячеслав Вікторович Чанов(23 жовтня 1951, Донецьк) – радянський футболіст (голкіпер), російський тренер. Майстер спорту СРСР міжнародного класу. Вихованець донецького футболу. Грав за команди «Шахтар» (Донецьк) – 1969-1978 роки (54 матчі, 36 пропущених голів), «Торпедо» (Москва) – 1979-1984 роки (177 матчів, 176 пропущених голів), «Нефтчі» (Баку) – 1985-1986 роки (33 матчі, 35 пропущених голів), ЦСКА (Москва) –1987-1989 роки (19 матчів, 23 пропущених голи), «Оптік» (Ратенов, Німеччина) – 1990-1993 роки. Олімпійська збірна СРСР (5 матчів), національна збірна СРСР (1 матч). Кращий голкіпер СРСР (1981 рік). Віце-чемпіон СРСР (1975), бронзовий призер СРСР (1978). Фіналіст кубка СРСР (1978, 1982). Рекордсмен радянського футболу по відбитим пенальті (12). Член клубу імені Євгена Рудакова (137 матчів на «нуль»). Тренер воротарів ПФК ЦСКА (Москва) – 1995, 1998-1999, 2002 – 2016 роки, «Арсенал» (Тула) – 2017 – 2018 роки. В якості тренера шестиразовий чемпіон Росії, семиразовий володар кубка Росії, володар кубка УЄФА 2005 року.

Віктор Вікторович Чанов(21 липня 1959, Донецьк – 8 лютого 2017, Київ) – радянський український футболіст (голкіпер), український тренер, підприємець. Заслужений майстер спорту СРСР. Вихованець донецького футболу. Грав за команди «Шахтар» (Донецьк) – 1978-1981 роки (62 матчі, 62 пропущені голи), «Динамо» (Київ) – 1982-1990 роки (202 матчі, 167 пропущених голів), «Маккабі» (Хайфа, Ізраїль) – 1990-1993 роки (78 матчів, 87 пропущених голів), «БієйІєгуда» (ТельАвів, Ізраїль) – 1993-1994 роки (28 матчів, 47 пропущених голів), ЦСКА «Борисфен» (Київ) – 1994-1995 роки (10 матчів, 5 пропущених голів). Національна збірна СРСР (21 матч, 8 пропущених голів). Тренер воротарів ЦСКА «Борисфен» (Київ) – 1995\1996 роки, «Динамо» (Київ) – 2006\2007 роки. Віце-чемпіон Європи (1998), чемпіон Європи серед юнаків (1978), чемпіон Європи серед молодіжних команд (1980), володар кубка кубків УЄФА (1986), чемпіон СРСР (1985,1986,1990), володар кубка СРСР (1980,1982,1985,1987,1990), чемпіон Ізраїля (1990\1991), володар кубка Ізраїля (1991,1993), кращий голкіпер СРСР (1986).

Відеогалерея


Інтервю Олега Самченка після матчу з Джуніорс-СБ

ФК Кудрівка-Ірпінь 1:4 ФК Джуніорс (Шпитьки)

Відкриття стадіона Нептун

Summer Cup - 2018

 

Фотогалерея


Контакти


м. Київ пр. Перемоги 126, каб. № 9.

тел.(факс) (044) 284-24-25

E-mail: ksrff@ukr.net

пн - 10:00 - 13:00

ср - 17:00 - 19:00

пт - 17:00 - 19:00


Голова КСРФФ:

Чалий Валерій Іванович

050-161-04-47


Заступник голови:

Карабкін Ярослав Станіславович

063-323-41-94


Секретар:

Карабкіна Каріна Вадимівна

093-209-30-81